Статья посвящена одному из старейших памятников деревянной архитектуры в Украине – церкви в волынском селе Гишин, датируемой 1567 г.
Продовжуючи розпочату нами у попередньому нарисі розповідь про найбільш яскраві сторінки з історії традиційного сакрального будівництва України (БудМайстер, 2009, №21-22), дозволимо собі перевести погляд з дерев’яних храмів ХVIII ст. з характерною для них бароковою складністю композиційного рішення на декілька століть раніше – на найбільш ранні за хронологією пам’ятки української дерев’яної архітектури. Переважна частина цих унікальних свідків багатовікової історії вітчизняного зодчества датується ХVІ ст. і відрізняється від пізніших зразків традиційних культових споруд меншими розмірами та суворішою архітектурою, відбиваючи більш ранні стильові напрями (романський стиль, готику, ренесанс) і, що не менш важливо, первісну спорідненість сакральних будівель з іншими типами дерев’яних споруд (насамперед, фортифікаційними). Первісний вигляд найдавніших дерев’яних храмів, як правило, ускладнювався пізнішими перебудовами та нашаруваннями, пов’язаними з порівняно нетривким характером використовуваного в них будівельного матеріалу і необхідністю проведення періодичних капітальних ремонтів та реконструкцій. Безумовно, це створює додаткові труднощі при відтворенні первісного вигляду подібних будівель, проте в разі залучення допоміжних історичних джерел (іконографічних, письмових та інш.) дозволяє розкрити маловідомі сторінки багатовікової історії вітчизняного зодчества.
Особливий інтерес в цьому відношенні становить одна з найстаріших в Україні пам’яток дерев’яної архітектури – Дмитрівська церква 1567 р. у селі Гішин Волинської області, честь відкриття та хроногічної атрибуції якої належить відомому українському вченому доктору мистецтвознавства Г.Н. Логвину. Досить рання дата зведення цієї невеличкої, розташованої серед предковічних лісів на мальовничому березі річки Турії будівлі не могла не позначитися на збереженості її первісних елементів, зокрема, центрального верху пам’ятки, над світловим ліхтариком якого у др. пол. ХІХ ст. було влаштовано додаткову декоративну маківку характерної цибулястої форми. Водночас із цим було здійснено капітальну реконструкцію каркасної дзвіниці над західним зрубом, внаслідок чого її первісні тесані конструкції (зокрема, традиційна у подібних випадках аркада-галерея) були замінені на пилені, а дзвіниця набула більш спрощеного та схематичного вигляду. Дещо більше запитань викликає первісний вигляд вівтарної частини Дмитрівської церкви, під п’ятисхилим дахом якої співіснують низька восьмикутна в плані склепінчаста стеля і конструктивно несумісна з нею стародавня водоточина. Наявність останньої дозволяє припустити існування раніше над вівтарним зрубом пам’ятки іншого, відкритого ззовні верху, хоча реконструкція його первісного вигляду вимагає залучення додаткових історичних джерел.
Незважаючи на перелічені вище пізніші нашарування в архітектурі Дмитрівської церкви, вони мали суто “косметичний”, локальний характер, не порушуючи первісної об’ємно-просторової структури цієї пам’ятки. Її композиційну основу складають три послідовно розташовані із заходу на схід зруби бабинця, нави та вівтаря (відповідно прямокутної, квадратної та шестикутної в плані форми), надаючи планувальному рішенню споруди традиційної схеми українського тридільного храму. Не менш традиційно виглядає і перекриття над центральним і східним зрубами, являючи собою у першому випадку класичний варіант архаічного наметового чотирикутного в плані верху з невеликим світловим четвериком у вінчанні, а в другому – більш простий однозаломний варіант склепінчастого верху, прихований зараз ззовні у масиві пізнішого каркасного даху. Єдиним принципово новим для найдавніших пам’яток традиційного сакрального будівництва України є мініатюрна одноярусна каркасна дзвіничка над бабинцем, проте її вплив на загальне об’ємно-просторове рішення храму обмежується лише зовнішніми формами пам’ятки, ніяк не виявляючись в інтер’єрі Дмитрівської церкви.
Найцікавішим в архітектурі цієї будівлі є те, що всупереч підкреслено асиметричному розміщенню її зовнішніх форм композиційною домінантою внутрішнього простору церкви є її центральне приміщення – нава, яка за розмірами, висотою та характером освітлення досить помітно переважає напівтемні й низькі приміщення бабинця та вівтаря. Виділенню нави як своєрідного композиційного центру інтер’єру сприяє також розміщення тут майже всіх пластичних акцентів та елементів декоративного оздоблення, серед яких особливо слід виділити мініатюрний, вишуканий за формою фігурний виріз у західній стіні нави з розташованими над ним первісними хорами. Не меншою художньою цінністю вирізняється й декоративно-пластичне рішення східної частини приміщення, справжньою окрасою якої є різьблений іконостас з царськими вратами, а також цілою низкою ікон ХVII ст. (насамперед, ікон Св. Варвари та Спасителя). Завдяки такому майстерному використанню різноманітних засобів композиційного посилення нави в організації внутрішнього простору пам’ятки вона ще більше наближається до традиційної схеми рішення інтер’єру українського тридільного храму.
Особливе значення гішинської церкви полягає не тільки у тому, що вона належить до найбільш ранніх пам’яток української дерев’яної архітектури, а й у тому, що попри більш пізні реконструкції та ремонти будівля зберегла особливості одного з найдавніших та малодосліджених різновидів традиційних сакральних будівель в Україні – храмів з дзвіницею над бабинцем. Як випливає з самої назви подібних споруд, їх західна, вхідна, частина мала характерну двоярусну структуру, складаючись з невисокого безвіконного зрубу бабинця та розташованої над ним каркасної дзвінички з наметовим завершенням. Решта приміщень таких будівель (передусім, нава та вівтар) вирішувалися у властивому для українських дерев’яних храмів дусі, являючи собою квадратні, прямокутні або шестикутні (для апсиди) в плані зруби, перекриті рубленими верхами чи звичайним каркасним дахом з декоративною маківкою на гребені. Незважаючи на значну питому вагу традиційних елементів у структурі подібних споруд, ускладнення їх західної частини додатковим об’ємом дзвіниці дещо зміщувало головний акцент у сприйнятті храму з нави на бабинець, надаючи загальній композиції будівлі зовсім іншого, асиметричного характеру.
Як свідчать старі фотографії та рисунки, культові будівлі на зразок Дмитрівської церкви у ХVI - ХVII століттях зводилися і в сусідніх з Гішином районах Волинської області (у Суходолах під Володимиром-Волинським, Машеві на Любомльщині, Судчому поблизу Любешова), хоча згідно зі старими описами дерев’яні храми з дзвіницею над бабинцем у давнину були добре відомі навіть неподалік від Києва (у Болячеві, Немиринцях і Буках на Житомирщині, Гуляниках та Колонщині на Київщині). Особливу увагу слід звернути на те, що всі зазначені будівлі (включаючи, зокрема, і Дмитрівську церкву) локалізувалися на території Полісся – одного з найбільш архаїчних куточків України, що відіграв особливу роль у формуванні вітчизняного зодчества і більшістю вчених пов’язується з історичною прабатьківщиною слов’ян. Цей фактор, помножений на усталену та практично безперервну протягом багатьох століть еволюцію поліської будівельної культури дозволив акумулювати в ній лише найважливіші процеси та тенденції в розвитку вітчизняного, європейського та світового зодчества, відкидаючи всі скільки- небудь другорядні або маргінальні напрями та впливи.
Природно, що досить великий ареал поширення дерев’яних храмів на зразок гішинського на території Полісся примушує більш уважно ставитися до проблеми походження та місця цих досить своєрідних споруд в історії традиційного сакрального будівництва України в цілому. Співставлення цих будівель з їхніми аналогами у сусідніх країнах Східної Європи (Словаччині, Польщі, Чехії, Угорщині, Румунії й Білорусі), а також деяких інших регіонах України (Галичині, Лемківщині, Бойківщині та Закарпатті) свідчать про те, що поліські дерев’яні храми з дзвіницею над бабинцем становлять найбільш архаічне регіональне відгалуження величезного масиву культових споруд готичного спрямування. Разом із тим, принципова відмінність та історико-архітектурна цінність Дмитрівської та подібних до неї дерев’яних церков Полісся полягає у тому, що певна готична спрямованість виявлена тільки у зовнішніх формах таких будівель, в той час як просторова організація та оздоблення їхнього інтер’єру зберігають всі традиційні ознаки українського дерев’яного храму.